Стоїть край дороги на взліссі

Цар-Дуб – свідок часу Полісся.

 

Володар Рудськеї пущи,

Добрий день! Ти ще живеш...

Скрузь залеви, снігокручи,

Не гнучися криж несеш.

 

З борознами Сивого Чясу

Ствул в добрих чотири охвати,

Голяки – волота руки,

Коріннє – шиї Змиюки.

Спиж-шпага по тілу страшная

Перуна стріла огняная

Стоїть непохисно-камінно

Вусім століттюв давнини.

Я часто до тебе звертаюсь,

Приходжу, чи так споминаю,

Як треба порада в питаннях.

В життєвих непростих розстаннях

Ти радиш, николи не кориш.

Наш Дубе Поліський суворий,

Тепер розкажи, подилися

Як зберигати Поліссє?

Як віру і правду шукати,

Половою як нам не стати?

Наши сусіди-народи

Державни і мовноволодни

А ми, як звириная зграя,

Що матера свеї не знає.

Повідай нам, Старець Поліський.

Діди одрикались колися

Віри з-за страха, за гроши

І мови? Скажи муй хороший.

Віками, наш Дубе, ти знаєш:

Вуйна за вуйною над Краєм,

Кривєю земня набрякала,

Ліпших синув забирала.

Но знов всьо зросталося згодом,

Були ми єдиним народом.

Чого ж ми топіро в достатку

Живемо сьогоднем, яксь гадко?

А сам ти де черпаєш силу?

Признайся син Перуна милий...

– Я прагну до Правди, до Сонця

В його моя віра безконця

І в земню вростаю-вглубляюсь,

Бур не страшусь, не хитаюсь

Живоє з корінням з’язь має ...

Голяччє сухоє - скидаю.

Там і росту, де вродився.

І всьо тут люблю... Зажурився.

Замовк. Но зо мною щось скоїв –

Пахнуло якимсь неспокоєм.

 

Стоїть задуманий на узліссі

Берестейського образ Полісся.

Триває, хоч верха немає.

Дуждеться весни? Буг то знає ...