Ех, дядькі... і батьки, і сини.

До чого дожили ми, небоги –

Падає листя в садках навесні

Жменьками жвіру на ноги.

Земню спаскудили так, задарма

Ниви і ліс, і болота. Не звіру, не пташци ратунку нема –

На самих себе йде охота. І

 в семні вже рідко приносить диток

Лель-пташка ... скандалимо, п'ємо,

А страшниї плями, тіла Земні, обходим,

Чорнобилем звемо.

Сльози кривави Мати-Земня

Не встигне тепер витирати...

Страшній за Чорнобиль „свіжа струя”

Хапати, хапати, хапати ...

Одсюль і хвороби... Нє, то не так!

Опухоль, рак лізе з серця,

Того, де панує страх і „п’ятак",

Де завид і гріх в'є кубельце.

Бо віру забули тую свою,

Збилися з Рода дороги.

Гой, Русь-Поліссє, Правду твою

Чужиї не викажуть Боги.

А Віра правдива далеких Дідув

Чиста, як наші криниці,

Засипана снігом.

Вітьор подув –

Хутко вже, хутко Грумници.

 

1988