Ех, дядькі... і батьки, і сини.
До чого дожили ми, небоги –
Падає листя в садках навесні
Жменьками жвіру на ноги.
Земню спаскудили так, задарма
Ниви і ліс, і болота. Не звіру, не пташци ратунку нема –
На самих себе йде охота. І
в семні вже рідко приносить диток
Лель-пташка ... скандалимо, п'ємо,
А страшниї плями, тіла Земні, обходим,
Чорнобилем звемо.
Сльози кривави Мати-Земня
Не встигне тепер витирати...
Страшній за Чорнобиль „свіжа струя”
Хапати, хапати, хапати ...
Одсюль і хвороби... Нє, то не так!
Опухоль, рак лізе з серця,
Того, де панує страх і „п’ятак",
Де завид і гріх в'є кубельце.
Бо віру забули тую свою,
Збилися з Рода дороги.
Гой, Русь-Поліссє, Правду твою
Чужиї не викажуть Боги.
А Віра правдива далеких Дідув
Чиста, як наші криниці,
Засипана снігом.
Вітьор подув –
Хутко вже, хутко Грумници.
1988
|