БУГОВА СКРИНЯ Понеділок, 23.10.2017, 01:40

Вітаю Вас Гість
RSS

Головна | Реєстрація | Вхід
Меню сайту
Форма входу
Категорії розділу
Мої файли [2]
Пісні [12]
тексти пісень, які співаються на обрядах
Святі місця [16]
Лікування [11]
Пошук
Наше опитування
Який птах символізує Берестейську землю?
Всього відповідей: 35
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » Файли » Лікування

Щербаківський Д.М., Вірування про холеру
08.12.2012, 00:30

Влітку 1910го холерного року подорожував я по Північній Волині і Пінщині. Цікавлячись питаннями не етнографічними, а мистецькими й археологічними, власне тим, який характер мала церковна українська архітектура на пограниччі з північними сусіда­ми України, я почав об'їздити той куточок, де сходяться докупи три губернії — Волинська, Мінська і Гродненська, й переїхавши з Ко­вельського повіту на Волині до Пінщини, надибав дуже цікавий архаїчний тип церков.  При огляді одної з церков цього типу в м. Сутче на Пінщині мені довелося бути свідком дуже рідкого обряду обперізування церкви намітками , обряду, який мав на меті оберегти людей від холери; пощастило його сфотографувати, а також позна­йомитись із деякими місцевими селянськими забобонами про холе­ру. Оповідання про це з додатком деяких паралелів з українського фолькльору і являється змістом цієї статті.

Ще по дорозі в м. Сутче мій візник розповів мені, як саме в цих краях повстала холера: «Кажуть, що перед холерою їхав чоловік возом; аж дивиться — йде якась пані, а ноги у неї товарячі (роздвоєні копита), / проситься, щоб її підвіз. Той дозволив. Сіла пані на віз та й розказує, що це вона покинула село Двірець, бо там співають колядних пісень і Бога хвалять, а тепер простує до села Ляхівки (Мозирського повіту). Чоловік зрозумів тоді, що то за пані, спинив скоріше коні, зняв колесо і почав лагодити кілок. Тоді холера (а то вона була, тільки вигляд мала пані) зобачила, що чоловік зрозумів, хто вона, та й каже: «Я бачу, що ти навмисне спинив коні і здійняв колесо». Тоді чоловік скоріше наклав колесо та по конях і втік від неї». Розповів візник і про інший погляд місцевих людей на холеру: «Кажуть, наприклад, що одна жінка сон бачила: холера ніби пані, і дві дочки у неї; дочки на людей понос кривавий насилають, а сама холера насилає корчі і сліпоту».

При в'їзді в містечко ми спитали бабу, що йшла назустріч, де живе батюшка і як проїхати до церкви. Баба сказала, що піп оце тепер на похоронах, і розповіла про 

місцеві події: «Зараз у нас у містечку велика поийстъ — холера — щодня вмирає кілька людей. Понаїздили дохтурі, студенти, вапном мастять, але яка з того поміч. Піп казав скластись і купити образ Матері Божої «холерної», да коли то воно буде, а люди мруть. Он сьогодні пятьох ховають ураз. Баби порадились і зараз біля церкви самі холєру виганяють». «Як то виганяють?» «Да так виганяють — церкву обперізують». Як я не розпитував, як саме вони обперізують церкву, баба мені більш нічого не відповіла, і ми поїхали до церкви.

Церква старенька, збудована в XVII в., оббита гонтом, трьохбанна. На цвинтарі біля церкви гурт старих бабів, молодиць і дівчат набрали багато наміток, якими в цій місцевості пов'язується кожна баба і молодиця (намітки тут білі полотняні мають вигляд недовгого рушника), позшивали їх короткими кінцями одну до одної і цим довжелезним повоєм двічі обперезали всю церкву знадвору, а кінці втягнули всередину церкви і протягнули вузенькою доріжкою через усю церкву до царських врат і престола.

Чи робили баби, окрім обперізування, ще щось, чи проказували під час цього ритуалу якусь замову, я не знаю, не чув, бо всю свою увагу звернув на те, щоб сфотографувати їх. Але ледве я встиг зробити декілька знимків, як мій візник сіпнув мене: «Пане, киньте да їдьмо скоріш, а то ще баби подумають, що ви на них холеру посилаєте». Справді, купка бабів, що стояла недалеко біля нашого візка, підозріло й вороже дивилась на мій апарат на високих треногах, прикритий великою чорною хусткою, і на мої маніпуляції. Візник мав рацію; стало жалко зроблених знимків і апарата. Прийшлося припинити роботу, скластись і од'їхати від церкви.

Кілька годин пізніше я знов приїхав до церкви: похорони вже одбулися, церква була замкнена, і біля неї нікого не було. Імпровізо­ваний пояс із наміток був знятий і пішов на користь церковного причту. На жаль, місцевий священик нічого не додав до того, що я бачив біля церкви.

Під час цієї ж таки холери було зроблено запис про холеру в селі Шпичинцях Сквирського повіту на Київщині зо слів семидесятилітнього діда Клима. Ось це оповідання.

«Я два рази бачив холеру. Це ще було за панщини; мені було років із дев'ять. Пішли ми вдвох із другим хлопцем Іваном Рудзевичем у панський садок вирізати пужално2. Прогортуємо кущі аж сидить у рові пані гарна, повновида, але сива, в чорній сукні і лице завішане, одягнена, як черниця. Покивала вона на нас пальцем, а ми навтеки. На другий день ми знов пішли в садок вже не за пужалном, а навмисне, щоб подивитись на паніхолєру, бо тоді велика холера була. Влізли ми в рів, а вона виглядає з хмелю, та гарна, але стара, коси білі, як сніг, встає до нас. Я навтеки. а Іван Рудзевич схопив цеглину та кинув їй у груди і став тікати. Я не оглядався; тільки чути було, як сукня пані шелестить за нами. Потім каже Іван: «Глядіть мо'іх волів, а я піду додому». А через годину він умер, на холєру дзвонили. Тоді така холера була, що батюшка по 5—6 мерців щодня з селиська провадив. А Микита Вовк на другий день бачив цю паніхолєру в тім же рові та й казав: «Це Іван умер учора, а Кліім сьогодня вмре, а я завтра». Але ми обидва ще й досі живі. Пані за ним бігла поза током аж мало не до ставу, то він уже аж коло церкви обходив, коли йшов додому.

Років через три, або й шість пішов я за село до волів: мені вже було літ із 15. Була друга холера. Дивлюсь: на дорозі якийсь мішок, я думав, що то Грицько Шпіль Шевчук украв пашню, ніс, та як побачив мене, то втік, а мішок покинув. Я до того мішка, коли 

дивлюсь, а то щось таке, як губа (гриб), зморшка піна росте, фиркне, неначе крила розпустить: росте, а далі більш виросло, таке вище від мене. Я закам'янів, в воно вже на груди до мене мало не сперлось і фирка і росте; нічого я не бачив, ні очей, нічого таке щось, як піна, росло. А собаки мої тільки поставали навкруги та хвости позадирали, як на скийці. Я помаленьку одійшов, то зараз на другий день почалася холера з невістки Терпицького Наумця. Прий­шла вона з панщини, повечеряла й зараз посиніла і вмерла, а за нею пішли страшенно вмирати по всіх вулицях. Мало не половину села висмалило: ховали за ліском без домовини по скілька душ в одну могилу».

Як відомо, азіатська холера з'явилася була в Європі тільки на початку XIX століття, а на Україні вперше в 1831 році1. Тому народні оповідання і повір'я, що зв'язані з холерою, інтересні як новотвір народний, утворений майже на очах сучасної науки. Про­стому народові при йшлось раптом з'ясувати собі це нове страшне з'явище дати відповідь на питання, шо таке холера, звідкіля вона береться, як від неї оберегтись?

Народ уже мав цілком сталий світогляд, в грунті своєму антропоморфічний; народна українська демонологія мала десятки г ітових образів нечистої сили, цухівлюдей, міфічних істот 1 т. ін і досить велику свого роду аптеку всяких магічних ліків і оберегів від них. І от, силкуючись з ясувати собі це нове з'явище, народ бере з своєї демонології готові старі шаблони і додає до них тільки деякі нові риси, азе робить це з якоюсь непевністю, несталістю: помітна надзвичайна різноманітність поглядів на те, шо саме уявляє собою ця пошесть і як від неї оберегтись. Виходить щось подібне до того, як не досить досвідчений лікар, здибавшись з мало відомими йому симптомами хворості, вагається поставити певний діагноз і в боротьбі з такою хворістю переходить від одного діагнозу до другого і від одного ліку до другого.

Звичайно, людську слабість чи пошесть, наприклад, пропасницю, чуму, український народ уявляє собі переважно в образі жінки.

Тим часом холера вважається йому то простоволосою жінкою, то чоловіком, то великим білим псом або хортом: то народ думає, що цю смерть насилають упирі. «То дауно..,кажуть гуцули,було много тих великих опиріу. То як була тота холера, то они так нарід стинали, то ти голоуні опирі». Представлення про холеру мають зв'язок не тільки з упирями, але й з відьмами: адже й відьма любить перекидатись білим псом, насилає град, хмари, засуху, нищить людей.

Нарешті думають, що народ мре в холеру через те, що злії люди кидають отруту в криниці і струмочки. Ясно, що ми тут маємо діло з демонологією ще не виробленою, яка не викришталізувалась оста­точно і не набрала сталих форм.

Проте всетаки можна сказати, що український народ найчастіше уявляє собі холеру в образі жінки, навіть пані. Є оповідання про пана, який мав жінкухолеру — гарну панну.

Наведені нами вище оповідання про холеру, записані на Волині й Сквирщині, також свідчать про невиробленість демонології цієї пошесті. Кожний з двох оповідачів дає дві різні відповіді на питання, що таке холера. Особливо інтересне друге оповідання з села Шпичинець на Київщині. Тут в оповіданні діда Клима холера має вигляд якоїсь оригінальної фантастичної істоти: «Щось таке, як губа, зморшка піна росте, фиркне, неначе крила розпустить: росте, а далі більше, виросло вшиє від мене».

Обидва шпичинецькі оповідання цікаві тим, що показують, як саме виникають народні повір'я і забобони; в них ще багацько індивідуальних рис і мало типових, мало традицій; вони ще не виробились у шаблон; це, власне, не повір'я, а тільки ембріон повір'я.

Сутчанські оповідання більш оброблені, більш традиційні.

Перше з них особливо типове. Головна його схема — селянин підвозить жінкухолеру і від неї ж дізнається, як позбавитись від пошесті — здибається не тільки в українських, але, наприклад, в німецьких оповіданнях про чуму (Грімм).

Щодо слов'ян, то вони пошесть звичайно собі уявляють в образі жінки, яка роз'їжджає візком, або примушує чоловіка носити її на собі.

Ця загальнослов'янська уява про пошесть перенесена в сутчанськім оповіданні на холеру і навіть топографічно прикріплена до даної місцевості. З українських варіантів перше сутчанське оповідання найбільш подібне до оповідання про те, як чоловік відвернув від села холеру, записаного в селі Пужниках Бучацького повіту в Галичині. Як і в нашому оповіданні, так і в бучацькому, чоловік їде возом і наганяє холеру; холера має вигляд жінки; вона просить чоловіка підвезти її, потім чоловік спиняє воза, щоб її збутись. Але сутчанське оповідання вносить деякі інтересні деталі: наприклад, коли в бучацькому варіанті холера уявляє собою щось неподібне до людини, хоч і має взагалі вигляд жінки, то в сутчанськім оповіданні вона має вигляд пані, тільки з «товарячими ногами».

Ця остання деталь нагадує невеличке оповідання, записане в селі Ваньковцях Проскурівського повіту і видане Драгомановим: коли в селі гинула худоба, то на тім місці, куди зволікали здохлятину, з'являвся нечистий, «попанськи вбраний... курив люльку, і ноги були з ратицями». Ці «товарячі ноги», або ноги з ратицями, як бачимо, робляться сталою прикметою зовнішнього вигляду пошесті.

В бучацькому оповіданні «чоловік виймає з воза шворінь, щоб холера впала, але цього було не досить: холера тільки тоді втекла, коли зачула спів колядкових пісень». В сутчанському оповіданні чоловік здіймає колесо, лагодить кілок, і цього досить було, щоб утекти від холери. Тут цілком ясно підкреслено відворотне значення осі і кілка. Чарівну силу осі знають і інші місцевості України. В Куп'янському повіті на Харківщині думають, що оберегтись від відьми можна, вдаривши її тільки кілком «старої оси», і то треба бити не саму відьму, а тінь відьми навідліг.

А. І. Чепа вже в 1776 році згадує, що Україні, щоб забезпечити обістя і поля від нападу вовків і птахів, обносять навкруги поля борозне колесо плуга. Щоб очарувати летівшого в повітрі москаля.

хід схопив старе колесо, обцирклював його ломакою, і москаль спустився на колесо.

На Воронежчині є таке оповідання про чуму: «Селянин вертався і члина і згубив кілок. Трохи пошукав, бачить — ломачка, подібна іЬ кілка; він нею заткнув вісь. Трохи проїхав колесо почало страшенно рипіти і нарешті злетіло з воси. Кілка знов не стало. Тут селянин і дізнався, що то була чума». Всі ці вказівки свідчать про чарівне відворотне значення осі, колеса й кілка.

В обох варіантах єсть також пряма вказівка і на другий відворот­ний засіб проти холери, це «колядкові пісні». В обох варіантах холера боїться колядкових пісень і мусить від них утікати. По ^утчанському варіантові, вона залишила село Двірець, як сама каже, тому, що там «тепер співають колядкових пісень і Бога хвалять», а в бучацькому варіанті досить наївно розповіла, що буде в селі, «аж поки не заколядують». Скористувавшись із цього необережного признання, хлоп біжить у село, радить людям, «хай ідуть по хатах колядувати», і коли холера почула, як люди заколядували, то чоловік «не видів, де сьи она поділа».

Віра в силу колядок і щедрівок проти пошесті і нечистої сили відома всій Україні. Під час сильної холери вдови і дівчата, вбрав­шись попразничному, ходять по селу й щедрують, як перед Новим роком, а на «защедровані» гроші справляють молебень і ставлять .вічку.

На погляд гуцулів, колядки це один з головних народних обрядів, на яких світ держиться. Коли скінчаться вогники (Юрия), писанки і колядники, «тогди буде конець світа, тогди спусти Ірода з ланця», кажуть гуцули.

Тому й Ірод (найстарший чорт) питає перед Великоднем у юдів, які ходять по світі: «Чи ходять писанчарі (парубки) за писанками, кукуцарі за кукуцами (хліб житній) і колядники з колядою?» Як ті йому відповідять, що ще ходять, то він каже: «Ой, не зараз світ (гине». Взагалі на Україні колядники перше, ніж колядувати, пита­ють хазяїна: «Чи позволите, пане господару, заколядувати, сей дом івеселити, Ірода засмутити?»

В другому досить короткому сутчанському оповіданні про сон, який бачила жінка, що холера це ніби пані, і дві дочки її на людей понос кривавий насилають, а сама холера насилає корчі і сліпоту, можна помітити вплив народних уявлень про пропасницю. Тут ми бачимо ті самі ідеї родства і множественості, які характерні і для пропасниці. Пропасниці, як відомо, вважаються дочками царя Ірода, їх багато: 7, 74, 77, 9, 99, 12, 25 і т. ін. І як в основі множественості пропасниць лежить численність симптомів цієї болесті (зрівняй назви пропасниці: трясця, корчій. жарка, огневиця, пухлія, знобія, лелтія, дремлія), так і тут — різноманітність симптомів холери, можливо, дала думку наділити її двома дочками. Правда, можливе й інше пояснення цього повір'я. Афанасьев приводить дуже близькі до нашого воронезькі оповідання про трьох сестерхолер і ставить їх у зв'язок з сербськими трьома сестрамикугами (чума) і новогрець­ким оповіданням про трьох страшних жон (морова язва), цілком аналогічним старогрецькому сказанню про трьох сестер (парки). Не одкидаючи можливості бачити в нашому повір'ї про матір і дві дочкихолери античні переживання, все ж підкреслюю присутність у ньому симптомів слабості, які споріднюють її з повір'ями про пропасницю.

Тепер перейдемо до розгляду обперізування церкви повоєм з наміток.

Та сама різноманітність, яку ми бачили в поглядах селян на холеру, існує також і в поглядах їх на те, як від неї позбавитись. В селі Подосах на Київщині Бердичівського повіту під час першої холери (в 1831 році), коли люди слабіли десятками і в день іноді вмирало по 8 чоловік, перелякані селяни то святили воду на чотирьох коловоротах, то примушували бабів оббігати без одежі навкруги села, то нарешті пробили осиковими кілками померлого паламаря з покійною жінкою, яких вважали опирями, одрубали їм голови й спалили, бо селянин Мазуренко сказав, що люди мерли від опирів. Під час тої ж холери в 1831 році в Галичині деякі священи­ки, щоб відвернути пошесть від своїх селищ обійшли з процесією свої парафії та веліли закопати осикові хрести в чотирьох місцях поза селом. В Червоній Русі під час засух і холери палили опирів і відьом на терновім огні. Один священик наказав, крім цього, оборати село. В інших місцях, щоб не пустити холеру в село, перегороджують дорогу в село заставом (дошка з шлюзу від млина). Бачили ми, що народ думає, ніби холери можна позбутись колядко­вими піснями і що вона боїться осі. З тою ж метою баби в містечку Сутче обперезали церкву намітками.

Відомий етнограф Дм. Зеленін, аналізуючи аналогічні обряди обперізування церкви полотном, споріднює їх з білоруським звичаєм ткати так звані «обиденні» (зіткані на протязі одного дня) рушники. Під час людського помору або пошесті на худобу в Білорусії схо­дяться баби з цілого села і тчуть на протязі одного дня «обиденний рушник». Зіткавши, вішають його на коловороті через дорогу, щоб не пустити пошесть до села, переганяють через нього худобу (коли гине скотина), проводять під ним людей, коли мруть люди, обносять його навкруги села і вішають на хресті або на образі в церкві. Обмотування полотна навкруги церкви являється, на думку Зеленіна, лише варіантом звичаю офірування «обиденних» рушників на церкВУ

Обряд обперізування церкви полотном рідко трапляється його занотовано лише в двох місцях і сам по собі дуже цікавий, тому я спинюсь над ним більш докладно.

Перш за все я дозволю собі не погодитися з думкою М. Зеленіна, що цей обряд являється лише варіантом звичаю ткати «обцденні» рушники і офірувати їх на церкву. Правда, зв'язок з останнім єсть, а іе цим зв'язком всетаки не все можна пояснити. Наприклад, коли полотно лише офіра на церкву, то для чого баби не просто принесли свої намітки до церкви, а зв'язали їх у довгий повій? Далі, коли ці намітки повішані для того, щоб проводити під ними людей, як і під «обиденними» рушниками, то для цього досить було перепнути одну або декілька наміток над дверима в церкві, а не обперізувати ними всю церкву двічі. Мені здається, що зрозуміти цей обряд можна інше зрівнявши його з іншими оберегами від пошесті, а саме магічними кешами. На мою думку, обперізування намітками церкви і є типове магічне коло, яке у різних формах народна магія вживає шичайно проти нечистої сили, пошесті, звіра, кузки і т. ін.

Чарівне коло роблять так: місце, де находиться чоловік, або взагалі те, що треба оберегти, обводять навколо і таким чином утворюють ніби якусь чарівну стіну, яка ізолює це місце від доступу ворога, робить його невидимим і перешкоджає вступ до нього. Чарівні кола цього типу дуже розповсюджені по Україні і вживають­ся селянами не тільки в надзвичайних випадках, але й у буденному житті.

Ці кола бувають різної великості: коли чоловік боронить себе самого, обводить себе навколо, «скільки хватить». Коли обводять обістя, поле або село, то, звичайно, й коло буває такої великості, як ці останні.

В тій чи інакшій мірі від великості кола залежить і те, чим і як його роблять.

Іноді буває досить накреслити чарівне коло паличкою на землі чи зробити його ступнями (обійти місце навкруги), чи навіть провести його тільки в думці. В цім випадку вся сила чару лежить в замові, яка слідує за чаром; тільки завдяки тій замові коло, проведене в думці, може оборонити чоловіка або його обістя. «Коло нашого двору,говориться в одній замові,камінна гора, осиковий кіл, огненна вода; що лихьи йде на гору, сі уб'є, на кіл сі проб'є, у ріці згорить. Обійде та казочка докола нашого дворочка й сьиде собі на воротьих у червоних чоботьих з огненним мечем шо добре пускає, шо лихьи стинає*.Іноді можна зробити чарівне коло, навіть не маючи його в думці. Один чоловік, щоб спастись від бабиопириці, розказує їй байку, і коли баба хотіла до нього досту­пити, «дивить сі, а то остріг коло него, шо не може до него приступити. То та байка, що він сказав, то стала коло него остро­гом». В цьому випадку чоловік не тільки не робив ніяких чарів, але й замови не знав; він тільки зрозумів, що баба боїться байки, і тому, що він обіцяв бабі байки не говорити, то став верзти якусь нісенітницю, і цього було досить, щоб ця нісенітниця —«байка стала коло него острогом»..Ми тут маємо діло з типовим чарівним колом, уявленим тільки з слів байки .

Але, звичайно, однієї замови буває мало, і чарівник мусить силу замови зміцнити ще чимсь, найчастіше відворотною силою тієї речі, якою робиться коло, чи того матеріалу, з якого ця річ робиться.

Щоб захистити свою хату від усього злого або худобу від звіра, чи город або поле від черви та горобців, хазяїн робить чарівне коло звичайним обходом — тричі обходить хату, подвір'я, город або поле, але не просто, а з «свяченим» (коли це буває на Великдень) — чи з хлібом, іноді з хлібом першим, який виймає хазяйка з печі, чи навпаки з хлібом«забудькою», який хазяйка забуде в печі (останній вважають особливо помічним проти горобців) . До того цей обхід роблять на Різдво, на Водохреща або на Великдень. У гуцулів на Святвечір господар бере кістки, що лишаються після рибної страви під час святої вечері, і обтикує ними свої межі — робить ніби щось подібне на острогу. Іноді під час цього святвечірнього обходу госпо­дар, окрім хліба, бере веретено і сокиру і промовляє: «Й як не вижу тайно'і вечери, так абих не видів через цілий рік звірів межи маржиною». Відворотне значення цього обходу тут цілком ясно '.

В Дрогобицькому повіті євреї під час холерної пошесті крали хрест, палили його і вугіллям з нього обводили свої хати. Іноді розбераються зовсім і об'їздять хату, поля і сіножаті голими верхи на помелі, коцюбі чи на люшні, яку найдено на дорозі. Це роблять, щоб захиститись від гадюк, кузок, цвіркунів, блощиць. Також голи­ми оббігають місце пожежі, щоб далі не горіло. Коли хотять дістати цвіт папороті, то її обходять задом тричі з свічкою пасківною. З свічкою страсною, херувимським ладаном і дарником торішнім роблять також коло, коли хотять викопати гроші.

На Україні колись, як закладали село, оборювали його, запрягши в плуг бика й корову від одної матки; за плугом ішов парубок, а поганяла волів дівчина брат і сестра, це щоб рід був міцний. В пізніші часи це оборювання робилося тільки під час людського мору чи пошесті на худобу; кажуть, що в селі Новоселках Київсько­го повіту дідичка звеліла під час великої пошесті оборати село маленьким плугом, в який запрягли півня.

...

Зводячи докупи те, що сказано вище про обперізування сутчанської церкви намітками, ми можемо сказати, що це обперізу­вання являє собою типове чарівне коло, зроблене для того, щоб оберегти мешканців м. Сутче від холери, що взагалі ці чарівні кола в різних формах: обведення, обходу, оббігання, оборювання — дуже розповсюджені по Україні, але ця власне форма оберега — обперізу­вання церкви намітками — утворена під впливом білоруським. Це вплив цілком зрозумілий, бо м. Сутче стоїть на самім кордоні України й Білорусі.

Щодо функцій полотна як оберега, то можна сказати, що окрім очищення людей від пошесті й одлякування останньої, полотно вживалося на Україні як спосіб зробити чоловіка невидимим для пошесті й нечистої сили і тим його оберегти від неї.

Цілком ясно, що питання, які зачеплено в цій замітці, можуть бути остаточно вирішені тільки при освітленні їх широким порівнян­ням з даними світового фольклору. Мета ж нашої замітки — тільки дати декілька нових подробиць до відомих фактів і, підібравши деякі паралелі, показати, до якої групи фактів занести ці подробиці.

 Наук. зб. іст. секції ВУАН за рік 1924. К., 1925. Т. XIX.

Категорія: Лікування | Додав: Адмін
Переглядів: 412 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz