Я чув не раз – казала Мати,

Як сядем в полі спочивати,

Жнучи на власній своїй ниві:

- Які колись були щасливі

Далекі предки наші, Боже,

Коли молилися, небоже,

Синам Дажбога … То казали,

- Що бачили, як Сонце грало

Квітневим ранком, що в них очі

П’яніли поривом пророчим,

Що так манило, грало, гріло,

Що серце в кожного тремтіло …

І всі єднались в ту хвилину,

Немов би ми – одне єдине –

Поля і луки, бір із гаєм –

І світ широкий до безкраю! …

І всі молилися так радо,

Старі й малі – уся громада,

Така натхненна в своїй вірі

І щастю їх не було міри! …

А молодь Купала вітає,

Вогонь кладе, пісні співає,

Склада обіт батькам і крові, -

Своїй землі, своєму слові …

Та все минуло згодом, сину, -

Князі з боярами руїну

Посіяли … хижак з півночі

Розп’яв усіх, і Рай столочив …

- О, наш Перуне, в блискавицях!

Свароже, Сонцем озовися!

Верни, верни нам щастя й волю,

Загой ці страшні муки й болі!

- Збери на рідні степи й бори,

«На тихі води, ясні зорі … »

 

1944